що зміниться після підписання Зеленським законопроєкту №12414? — Forbes.ua

Верховна Рада ухвалила законопроєкт №12414, який вносить зміни до КПК України, зокрема, розширюючи повноваження Генпрокурора та регулюючи «невідкладні» обшуки. Хоча законопроєкт має позитивні аспекти, його впровадження викликає питання щодо автономії антикорупційних органів та можливого посилення ручного управління правосуддям. Чи не стане це кроком назад у реформуванні судової системи? Розповідає Богдан Коваль, адвокат LESHCHENKO & PARTNERS, спеціалізація — кримінальне право та White Collar Crime (WCC).

Верховна Рада 22 липня підтримала законопроєкт №12414, який вносить зміни до Кримінального процесуального кодексу України (КПК) та низки інших законів. Попри офіційно задекларовану мету — вдосконалити розслідування зникнень осіб в умовах воєнного стану — реальний зміст документа значно ширший і містить норми, що викликають професійні занепокоєння. Водночас є в ньому й позитивні сигнали.

Негативний сигнал

Насамперед увагу привертає безпрецедентна концентрація повноважень у руках Генерального прокурора. Законопроєкт надає йому виключне право:

• погоджувати клопотання про продовження строків досудового розслідування;
• вирішувати спори про підслідність між НАБУ та БЕБ;
• одноосібно визначати прокурорів у кримінальних провадженнях, зокрема передавати справи з підслідності НАБУ іншим органам;
• укладати угоди про визнання винуватості у корупційних кримінальних правопорушеннях — без участі прокурорів САП.

Таким чином, Спеціалізована антикорупційна прокуратура фактично втрачає свою автономність, перетворюючись на підрозділ Офісу Генерального прокурора без самостійної процесуальної ролі. Це не лише послаблює незалежність антикорупційних розслідувань, але й ставить під сумнів ефективність антикорупційної моделі, яка вибудовувалась роками за участі міжнародних партнерів.

Є й позитив

Позитивним сигналом є спроба нормативно врегулювати проблему так званих «невідкладних» обшуків. Бізнес і правозахисники неодноразово наголошували на тому, що практика проведення обшуків без ухвали слідчого судді вийшла за межі винятків і перетворилась на системну.

Виходячи зі змісту законопроєкту №12414, можна припустити, що автори намагались обмежити можливість проведення невідкладних обшуків у кримінальних провадженнях, де обʼєктом посягання є життя та здоровʼя особи.

Законопроєкт змінює ч. 3 ст. 233 КПК, встановлюючи, що:

«Слідчий, дізнавач, прокурор має право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей, запобіганням безпосередній загрозі їхньому здоров’ю, статевій свободі чи особистій безпеці або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 112, 115–119, 121, 122, 124, 127, 129, 135, 136, 146, 147, 149, 152–1561, 258, 2581, 259 Кримінального кодексу України, або у разі необхідності невідкладного вилучення чи збереження доказів, що стосуються таких злочинів».

Однак реалізація вийшла юридично недосконалою. Не зрозуміло, чому законодавець вибірково підійшов до вибору статей КК, які дозволяють проведення невідкладних обшуків. В переліку враховані не всі правопорушення, де обʼєктом посягання є життя або здоровʼя особи. 

Наприклад, поза увагою авторів законопроєкту з незрозумілих причин залишились злочини передбачені статтею 348 КК – посягання на життя працівника правоохоронного органу, стаття 348-1 – посягання на життя журналіста та інші.

Крім того — формулювання цієї норми загалом суперечить статті 30 Конституції України, яка прямо і вичерпно визначає підстави для проникнення до житла. Ці підстави не можуть бути звужені положеннями процесуального закону без відповідних змін до Конституції. А оскільки її норми мають пряму дію, то в цій частині правоохоронці все одно будуть керуватись саме Основним законом.

Водночас законодавець виходить за межі Конституційної норми в частині цієї статті, яка передбачає одну з підстав для проникнення до житла без ухвали суду «необхідність невідкладного вилучення чи збереження доказів, що стосуються таких злочинів». Тоді як Конституція передбачає можливість таких дій лише з метою врятування майна, що не завжди є тотожним поняттю «докази». Таким чином законодавцем грубо порушено правило юридичної техніки та правової герменевтики.

Інакше кажучи, проблема, хоч і позначена, але залишиться невирішеною. Водночас сам вектор законотворчої ініціативи — визнати проблему та спробувати її впорядкувати — варто вважати позитивним.

Як щодо розширення кадрових повноважень генпрокурора?

Окремо заслуговує на увагу розширення кадрових повноважень Генерального прокурора: на період дії воєнного стану він отримує право призначати прокурорів без конкурсних процедур.

З одного боку, це вкладається у загальну тенденцію посилення ручного управління прокуратурою. Але з іншого — в умовах війни така норма може мати прикладну користь, адже прокуратура нині переживає значний кадровий дефіцит, а конкурсні процедури тривають роками. 

У такій ситуації швидкі рішення можуть бути більш виправданими, ніж формальна процедура, що затягується у часі.

Тому ефективність таких рішень ми зможемо оцінити лише з плином часу — за результатами їхнього практичного застосування.

Лишаються відкритими питання:

• Чи зможе САП залишатись ефективним гравцем в антикорупційній системі, коли ключові важелі поза її контролем?
• Чи не повертаємось ми до ручного управління правосуддям під виглядом реформ і адаптації до воєнного стану?
• Якщо антикорупційна інфраструктура більше не має автономії — то чи існує вона взагалі?