Підрив незалежності НАБУ та САП. До чого тут викривачі корупції?

Автори:

Оксана Нестеренко, керівниця Міждисциплінарного науково-освітнього центру протидії корупції в Україні Національного університету “Києво-Могилянська академія” (ACREC).

Андрій Білецький, адміністративний директор  Міждисциплінарного науково-освітнього центру протидії корупції в Україні Національного університету “Києво-Могилянська академія” (ACREC), член Наглядової ради Transparency International Ukraine, секретар Громадської ради при НАЗК.

На цьому тижні однією з головних інформаційних хвиль, що пронеслася українським та міжнародним медіпросторами, стала новина про стрімке протягування закону, який загрожує незалежності НАБУ та САП.  Верховна Рада України прийняла скандальний Закон № 4555-IX, яким підірвали процесуальну незалежність Національного антикорупційного бюро України та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури – двох органів, покликаних боротись з топкорупцією.

Як зазначають аналітики та антикорупційні експерти, норми Закону наділяють Генерального прокурора повноваженнями надавати письмові вказівки, обов’язкові до виконання; доручати проведення перевірки дотримання законності в конкретному досудовому розслідуванні; передоручати досудове розслідування кримінальних проваджень, підслідних НАБУ, іншим органам досудового розслідування (наприклад, СБУ, Національній поліції, ДБР тощо); закривати провадження на вимогу сторони захисту; та самостійно визначати склад прокурорських груп. 

Цей Закон сколихнув українське суспільство, яке провело акції протесту у багатьох містах України. Західні партнери в обличчі Європейського Союзу, Організації Економічного Співробітництва та Розвитку вже відреагували занепокоєнням та ставленням під сумнів подальші євроінтеграційні кроки України та інвестування в країну. 

Окрім найочевидніших недоліків цього Закону, на які звернули увагу українські експерти та представники іноземних урядів і міжнародних організацій – зокрема прийняття з порушенням встановленої законодавчої процедури та наявність положень, що суперечать кращим світовим стандартам процесуальної незалежності антикорупційних органів, – він містить і інші, менш очевидні, але не менш небезпечні ризики. А саме – ризики охолоджуючого ефекту, який може відлякати осіб, готових викривати або свідчити у справах про топкорупцію.

Усе — через ключову загрозу, закладену в нових правках: можливість Генерального прокурора передавати справи з НАБУ іншим правоохоронним органам. Саме це створює ситуацію, коли викривачі та потенційні свідки у справах про топкорупцію перестають довіряти НАБУ і дедалі менше готові співпрацювати з ним. Так, шановний читачу, йдеться саме про те, що цей закон не просто загрожує незалежності антикорупційних органів, а ставить під сумнів їхню здатність ефективно розслідувати топкорупцію, бо без довіри тих, хто готовий повідомляти правду, справи проти високопосадовців можуть так і не дійти до суду.

Тож давайте розкладемо все по поличках: як саме ці зміни підривають довіру до НАБУ та САП, чому це відлякує викривачів і свідків, і як це загалом ставить під загрозу розслідування топ-корупції в Україні.

1.

Закон створює процесуальну невизначеність у кримінальних провадженнях, підслідних НАБУ: Генеральний прокурор на власний розсуд може як залишити справу в НАБУ, так і передати її до іншого органу досудового розслідування. 

Це не лише суперечить принципу правової визначеності, але й створює додаткові ризики для викривачів корупції – осіб, які беруть участь у таких провадженнях.

Насамперед ідеться про тих викривачів, які вже надали важливу інформацію або свідчення у справах НАБУ. Вони мають певний рівень довіри до НАБУ, про що свідчать справи про спробу надання хабаря Мустафі Найєму, екс-Віцепрем’єр-міністру з відновлення України – Міністру розвитку громад, територій та інфраструктури України, спробу підкупу посадовця Міністерства оборони України. Прийнятий Закон породжує в них обґрунтоване побоювання, що провадження, в якому вони беруть участь, може бути передано іншому органу, наприклад, до Національної поліції чи СБУ, які викривачі можуть вважати менш незалежними або більш політизованими. Це здатне призвести до їх демотивації співпрацювати зі слідством, а в окремих випадках – навіть до загрози їхній безпеці. 

Втім, йдеться не лише про розслідування, що вже тривають. Мова йде й про потенційні майбутні справи, а точніше – про зменшення їхньої ймовірності. Адже кожна людина, ухвалюючи рішення: викривати чи мовчати, погоджуватись давати свідчення чи відмовитись, завжди зважує всі ризики й небезпеки для себе та своєї родини. В таких обставинах надзвичайно важливо мати гарантії того, що справу та всі матеріали розслідуватимуть саме ті антикорупційні органи, яким люди довіряють, і що надана інформація буде захищена. Відсутність таких гарантій і наявність лише політичних заяв, що можуть змінюватися так само швидко, як змінюються керівники Генеральної прокуратури чи президенти, суттєво демотивує потенційних викривачів і свідків. Бо одна річ – це норми закону, а зовсім інша – слова тих, хто сьогодні при владі, а завтра може нею вже не бути.

Тому навіть запевнення Генерального прокурора, що він не втручатиметься у діяльність цих органів, не знімають ключового питання: чи матимуть тепер довіру до розслідувань ті, хто готовий ризикувати собою заради правди?

2.

Крім втрати довіри до органів розслідування, така процесуальна невизначеність може мати й інші наслідки. Зокрема, виникає ризик витоку інформації або навмисного “зливу” справ у разі передачі провадження органу, який не має належної інституційної незалежності. Це може призвести до розкриття особистих даних викривача, порушення режиму конфіденційності, а в деяких випадках – і до фізичної чи репутаційної загрози для таких осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні.

Викривачі готові повідомляти інформацію лише за наявності переконання в об’єктивності досудового розслідування і що справа не залишиться без руху, та за наявності гарантій захисту – насамперед йдеться про забезпечення анонімності та конфіденційності. Закон у нинішній редакції підриває ці гарантії, що унеможливлює створення безпечного середовища для викриття корупції.

Світові стандарти та дослідження щодо викривання свідчать: чим вищий рівень довіри до незалежності антикорупційних органів, тим більше громадян готові повідомляти про корупцію. Якщо викривачі не впевнені, що їхні повідомлення будуть розслідувані об’єктивно та без політичного втручання, вони скоріше за все утримуються від звернення. 

Саме по собі прийняття Закону підриває принцип законних очікувань (legitimate expectations). Особи, які вже надали свідчення у справах НАБУ, мають повне право очікувати, що розслідування буде здійснено саме цим органом. Раптова зміна підслідності без прозорих і об’єктивних критеріїв виглядає як маніпуляція процедурою й дискредитує саму ідею незалежного досудового розслідування.

3.

Крім того, процес передачі кримінальних проваджень, підслідних НАБУ, іншим органам потенційно може створювати додаткове навантаження на викривачів: їм скоріше за все доведеться повторно давати пояснення, співпрацювати з новими слідчими та перебувати в середовищі, яке може бути ворожим або не гарантувати безпеки. Це лише посилює їхню вразливість і зменшує мотивацію до участі у провадженнях.

Ефективність НАБУ та САП перш за все залежить від їхньої здатності отримувати якісні докази – документи, свідчення, інформацію від інсайдерів. Якщо ж інсайдери не будуть впевнені, що надані ними докази залишаться в НАБУ, а справу не передадуть іншому правоохоронному органу, вони швидше оберуть мовчання. За таких обставин НАБУ втратить можливість бути ефективним, а важливі справи топкорупції можуть так і не дійти до суду. Через це багато резонансних фактів корупції у вищих ешелонах влади залишаються поза увагою, доки події не призведуть до катастрофічних наслідків для держави та суспільства. Саме тому збереження незалежності НАБУ та САП – це не просто формальність, а ключ до успішної боротьби з корупцією в Україні.

Таким чином, ми бачимо, що Закон № 4555-IX не просто розширює повноваження Генерального прокурора – він системно послаблює ключові інституційні запобіжники, що забезпечували незалежність органів антикорупційної інфраструктури в Україні. Ухвалення цього Закону створює тривожний прецедент втручання у роботу органів, покликаних викривати та розслідувати корупцію на найвищому рівні. Це рішення не лише підірвало довіру до спроможності держави гарантувати ефективність розслідування топ-корупційних справ, але й внесло певну невизначеність в інші інституційні механізми запобігання корупції. На жаль, все це ставить під сумнів реальну відданість антикорупційній реформі та європейському курсу країни. 

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.