5 стаття НАТО для України: що приховує обіцянка Трампа
Гарантії безпеки для України за зразком п’ятої статті НАТО. Сполучені Штати заявляють про готовність обговорювати саме таку модель. Але що передбачає ця стаття у контексті України? Президент Володимир Зеленський пояснив напередодні: поки немає чіткої відповіді, хто саме і як захищатиме Україну у разі нового російського нападу. То що ж пропонує Америка? Наш спецкор у Сполучених Штатах Дмитро Анопченко розпитав про це експертів.
Як саме все влаштоване в НАТО, описано у кожному підручнику. Договір, учасниками якого є 32 держави. І кожна бере на себе зобов’язання: збройний напад на одного союзника є нападом на всіх.
І якщо уявити аналогічну конструкцію для України. А хто саме має стати її учасником? США, Велика Британія, Франція, Німеччина? Усі держави НАТО? Чи лише ті, що погодяться надати конкретні гарантії? І головне: який документ вони підписуватимуть? Один спільний договір, за яким усі гаранти беруть на себе колективні зобов’язання? Чи окремі угоди України з кожною країною?
Так Україна вже уклала низку двосторонніх безпекових угод із європейськими країнами. Але вони не тотожні зобов’язанням за п’ятою статтею НАТО.
І тут виникає практична проблема. Припустімо, Франція погодиться на одні зобов’язання, Німеччина – на інші, а Сполучені Штати – на треті (наприклад, що надаватимуть розвідінформацію).
Хто забезпечуватиме їхнє спільне виконання? Як повʼязати ці договори між собою? І чи означатиме напад на Україну, що одночасно набудуть чинності всі розрізнені гарантії?
МАЙК КАРПЕНТЕР, директор з питань Європи Ради нацбезпеки США (2024–2025):
Проблема в тому, що не існує ніякої п’ятої статті на кшталт НАТО. Є лише сама п’ята стаття, а усе інше не дає гарантій з дуже простої причини: між усіма цими європейськими державами немає договору про підтримку України, коли їй знадобиться допомога. І кожна країна може сказати: добре, нехай Британія чи Франція щось зроблять у відповідь на напад, але ми нічого робити поки не будемо. І фактично кожна держава може сказати приблизно те саме.
Отже, найголовніше, чую від експертів, визначити не лише список гарантів, а й те, чи беруть вони на себе спільну, колективну відповідальність, чи кожен відповідає тільки за власні обіцянки.
В Альянсі все влаштоване чітко: коли держави вступають до НАТО, проходять процедуру приєднання, зокрема ратифікацію в парламенті. Тоді це вже не просто домовленість із чинним на той момент президентом чи прем’єром – зобов’язання бере на себе держава.
А як це зробити у випадку України? Ну, от уявіть, що Дональд Трамп погодився американську частину гарантій таки підписати. Якщо це буде договір, то потрібна ще й згода двох третин у Сенаті – голоси, які ще зібрати треба! А після перемоги демократів, чи захоче Білий дім просити законодавців про ратифікацію, коли є інша форма – документ у межах повноважень президента. Але від цього якраз і залежатиме, наскільки міцними будуть зобов’язання Штатів!
МАЙК КАРПЕНТЕР, директор з питань Європи Ради нацбезпеки США (2024–2025):
Передусім я не думаю, що в Сенаті знайдуть голоси, щоб ухвалити юридично зобов’язуючі гарантії безпеки для України. На мою думку, це політично нереально. Можна отримати 40 голосів, 45, можливо, навіть 50. Але не 67. А саме стільки потрібно Сенату США для ратифікації договору.
У Німеччині для збройних закордонних місій Бундесверу, як правило, потрібна згода парламенту – Бундестагу. А от у Франції та Великій Британії правила інші. Тобто навіть якщо всі лідери погодяться на певні гарантії, шлях до їхнього виконання може виявитися різним і дуже непростим.
Є і ще одна обставина – вибори.
Дональд Трамп не завжди буде президентом США. Емманюель Макрон в якийсь момент залишить Єлисейський палац. А у Британії постійно змінюються уряди. І тут потрібна чітка відповідь: а які зобов’язання залишаться чинними після того, як підуть у відставку ті, хто їх підписали? І хто матиме повноваження їх виконати?
Уявімо найгірший сценарій. Перемирʼя починає діяти, гарантії підписано. Але росія знову починає масштабний наступ. Що відбувається далі? У НАТО існує Північноатлантична рада, коли держави-союзниці мають послів, порядок консультацій, механізми координації. І те – рішення Ради ухвалюють лише консенсусом.
РОУЗ ГОТТЕМОЛЛЕР, заступниця генерального секретаря НАТО (2016–2019):
Військове планування всередині НАТО налагодили дуже професійно: що військове командування, що керівництво Альянсу діють ефективно. Але коли заходить мова про застосування Вашингтонського договору – це і досі складніше; тут потрібна не лише дипломатична майстерність! Я б сказала: скоріше дипломатична винахідливість!
А хто виконуватиме таку роль для України? Кому Київ має повідомити про напад? Вашингтону? Брюсселю? Парижу? Всім гарантам одночасно?
Чи потрібно створити окрему раду держав-гарантів, яка збиратиметься в надзвичайних обставинах? І хто визначатиме, що сталося саме те, від чого Україну обіцяли захистити? Наприклад, новий російський наступ через кордон – очевидний випадок. А масований ракетний удар? Атака безпілотників? Захоплення невеликої ділянки території? Кожен такий випадок автоматично запускає гарантії? Чи від партнерів тоді пролунає, мовляв: “поки надто рано, щоб їх задіяти”?
МАЙК КАРПЕНТЕР, директор з питань Європи Ради нацбезпеки США (2024–2025):
Думаю, буде дуже непросто визначити, що саме має запустити такий механізм реагування, якщо він узагалі почне діяти. І причина проста: з 2014 року в Україні були десятки домовленостей про припинення вогню, які росія неодноразово порушувала.
Спроби створити відповідну систему вже є. У Паризькій декларації Коаліції охочих якраз йдеться про механізми моніторингу припинення вогню та координацію між Україною, США і партнерами. Але координація – ще не те саме, що конкретні повноваження ухвалити рішення про застосування військової сили.
Тож питання відкрите: хто саме вирішуватиме, що гарантії потрібно задіяти, за якою процедурою і скільки часу може тривати це “погодження”? А найголовніше: чи зможе одна держава заблокувати спільну відповідь інших? Бо навіть у НАТО, виявляється, немає чіткого покрокового протоколу, як для своїх членів задіяти колективну безпеку, не кажучи вже про Україну.
РОУЗ ГОТТЕМОЛЛЕР, заступниця генерального секретаря НАТО (2016–2019):
Підхід тут такий: не треба тисячів правил і бюрократичних процедур; у розпал кризи потрібно мати можливість діяти творчо й гнучко, реагувати на потреби конкретної країни, а не просто виконувати перелік прописаних інструкцій. Бо це лише сповільнює ухвалення рішень у момент, коли потрібні швидкі та ефективні рішення на основі консультацій між усіма союзниками.
А тепер, мабуть, найважливіше. Що означає цей колективний захист? П’яту статтю НАТО нерідко уявляють як автоматичний вступ усіх союзників у війну. Насправді все складніше. У разі збройного нападу кожна держава зобов’язується надати допомогу, вживши таких заходів, які вважатиме необхідними, включно за потреби із застосуванням збройної сили. Тобто навіть у НАТО п’ята стаття не означає, що всі союзники автоматично відправлять свої війська на фронт.
МАЙК КАРПЕНТЕР, директор з питань Європи Ради нацбезпеки США (2024–2025):
Навіть у доволі очевидній ситуації, коли росія проводила гібридну операцію проти Польщі, країни НАТО, багато лідерів Альянсу говорили: ой, ми не впевнені, чи потрібно реагувати; нехай поляки вирішують самі. Тому я думаю, що якби цей механізм українських гарантій запрацював, проблем виникло б іще більше.
Але в Альянсу є те, чого не створює сама лише стаття договору: командні структури, спільне планування, сили, системи зв’язку, логістика і роки спільних навчань. Що з цього матиме Україна?
ППО. Один можливий варіант. Кожна держава-гарант заздалегідь бере на себе конкретні зобов’язання. Хтось відповідає за поставки засобів ППО; хтось – за боєприпаси.
Але якщо гаранти пообіцяють допомогти, а як саме визначатимуть вже після нападу – різниця величезна. Бо якщо в договорі пропишуть лише гарантію надати необхідну допомогу, хто вирішуватиме, а що з цього необхідне? І чи збігатиметься рішення гаранта з очікуваннями України? І тому в майбутньому договорі варто розрізнити: хто допомагає Україні зброєю, хто забезпечує військову присутність і хто готовий воювати, щоб її захистити? Але політики завжди є політиками. Схоже, такі формулювання їх лякатимуть, тож конкретики спробують уникнути.
Отже, за словами гарантії, як у НАТО поки, на жаль, немає конкретики. Хто саме гарантує безпеку України? Який документ зобов’яже ці держави діяти? Хто матиме повноваження ухвалити рішення? Якою буде військова відповідь? І що станеться, якщо хтось із гарантів не виконає обіцяного?
І, можливо, найважливіша відмінність між п’ятою статтею НАТО та гарантіями на кшталт п’ятої статті саме в цьому.
НАТО – система, яку союзники будували десятиліттями. Україні ж ще тільки належить з’ясувати, які елементи цієї системи їй готові надати і які з них справді працюватимуть у день, коли вони знадобляться найбільше.